сніг, перший сніг у Києві....
дивно, але мені здавалось що снігу більш не буде...
а він таки закружляв у своєму вигадливому танку...
так, як колись... так, як у дитинстві...
ще такий несміливий, але вже лапатий...
ще не сильно міцний, танув, впавши на землю, проте сніг...
і саме в цей день 22 листопада ми вшановували пам"ять жертв голодомору...
це страшна подія в історії нашої неньки України...
це страшний злочин проти нашої нації, та й взагалі проти усього людства...
із скількох людей вийшло світло життя?....
скільки померло не бачивши життя по справжньому, не посіявши пшениці, не спікши хліба, не закохавшись, не розчарувавшись, не давши нового життя...
їх тисячі, їх міліони...
імена стерлись, загубились, розвіялись...
але людина була...
дивилась у небо, мріяла про майбутнє, хотіла жити, а їй не дали...
забрали шанс прожити життя....
це страшенний гріх, забрати життя... диктор зачитував імена...
важкий, спокійний голос, оголошував далеко не повний список людей...
Петро, Галина, така-то, такий-то, а далі Невідомий, Невідома...
у голосі відчувається гіркота, а до власного горла підповзає великий, колючий клубок... котрий заважає дихати...
зжимає і душить...
перед очима ті страшні картини : живі, напівживі люди закопані у загальних могилах...
ворушиться ще тепла, пухка, чорна кормилиця-земля...
земля яка годувала нас, українців, спокон-віків, тепер їх приймала у своє лоно... люди гинули як мухи, а у них забирали останнє зерно, та й не тільки зерно, останні харчі...
хто не погоджувався - вбивали, коротко і ясно, жорстоко, холоднокровно, без остраху, відстрілювали,як собак!
А те зерно пріло, гнило у вагонах...
його не вивозили, солдати, охороняючи його, вбивали всіх хто просив зерна чи намагався вкрасти...
О Боже! навіщо нам ця кара? за які провини ти так тяжко люд наш покарав руками червоних?
хіба винні діти, котрі ще не встигли отримати свою першу ляльку з мішковини?...
хіба винні ті, котрі любили свою країну і свою землю... а голос і далі оголошував імена, одне за одним...
комок розтворився, перетворившись у сльози, які обпікали щоки, прокладаючи тоненькі струмочки, скапували на куртку...
сльзи, змішавшись із снігом, все текли і текли, обпікаючи не тільки щоки а й душу, і серце... холодно, проте свічка, що у руках, гріє...
свічка...
символ душі...
сотні тисяч душ...
котрі були, котрі є....
є тут посеред нас, прагнучи допомоги, благаючи, щоб їх не забували, щоб молились за ними, вони ж бо за нас моляться, моляться за те, щоб більше НІКОЛИ не було того, що вони пережили...
свічка горить, не згасає, не має права...
вогник колихається ледь-ледь...
танцює свій танок, танок душі, і ніби шось шепоче, ніби жива душа до тебе промовляє
не забувай, пам"ятай... Так, багато людей стояло біля пам"ятника жертв голодомору...
у всіх на обличчі жаль, скорбота, сльози...
свічки мерехтять тисячамми зірочок...
усі розуміють, усі згадують, усі пам"ятають, дискутують - чому так сталось... але прийде завтра...
свічки погаснуть...
їх заберуть...
викинуть...
люди повернуться до своїх обов"язків, до повсякденності...
а пам"ять?
а вона притупиться, принишкне,заховається до наступного 22.11.2009...
а хіба це правильно?
пам"ятати потрібно завжди...
не тільки якогось одного визначеного дня...
це страшна рана України...
яка ще довго кровоточитиме... Люди! пам"ятайте про тих нещасних!
пам"ятайте про тих знедолених!
пам"ятайте про них кожен день!
моліться за їхні стражденні душі!
вони просять допомоги! не забувайте...
пам"ятайте...
вічная пам"ять...
|
