Автор - Сашко Положинський


    Привіт, ось тобі цукерки, ось тобі листівочка у вигляді червоного сердечка з написом “Усі-пусі-тру-лю-лю, я давно тебе люблю”, ось пляшка – налили, випили – і в ліжко? 

Минулося, нарешті. Сподіваюся, сьогодні ніхто не вітатиме мене зі святом, не бажатиме мені великого та чистого кохання, не осипатиме іншими нудотно-солодкими побажаннями. Мені у відповідь не доведеться удавано наївно перепитувати: “А що за свято?”. Комусь не доведеться радісно сповіщати: “День Святого Валентина – свято всіх закоханих!”, а мені – у відповідь нудити, що я цього свята не знаю, не розумію, ігнорую тощо…

І я дійсно цього свята не розумію. Я не розумію, чому закохані лише раз на рік мають нагадувати одне одному про своє кохання. Я не розумію, чому лише раз на рік можна освідчитися тому, хто давно викликає в тебе дивні, неймовірні, казкові почуття. Чому тільки раз на рік треба робити дорогим людям приємні подарунки та несподівані сюрпризи…

Я думаю так. Якщо люди дійсно взаємно закохані, то святом для них повинен бути кожен день, кожна мить. І не потрібні їм для цього ні офіційно проголошені дати, ні червоні дні в календарях. А штучні червоні серця їм тим більше не потрібні – у них є свої – справжні, непідробні. Якщо ж люди не закохані, або закохані невзаємно, то на біса їм те свято?! Зайвий привід пити та злягатися? Привіт, ось тобі цукерки, ось тобі листівочка у вигляді червоного сердечка з написом “Усі-пусі-тру-лю-лю, я давно тебе люблю”, ось пляшка – налили, випили – і в ліжко? Але ж все це можна проробляти і без листівочки… А-а! Кажете романтика! Ну, якщо у вас саме таке уявлення про романтику – тоді хай буде…

В нас взагалі багато викривлених уявлень. Стандартним найромантичнішим вчинком сучасні молоді люди вважають напис кривими літерами на стіні або на асфальті під вікнами коханої “Масік я тєбя люблю” або “Добрає утра любімая”. І всі “любімиє масікі” цього та кількох навколишніх будинків тануть від щастя й роздумують, хто ж це в мене такий палкий романтичний прихильник. Краще б цей палкий романтик навчився малювати графіті та набомбив гарний портрет коханої на всю облуплену, років з тридцять нефарбовану, стіну її будинку. Або щось інше – гарне, яскраве, позитивне. Хоча б якась користь була б – вніс би крапельку святковості в сіру буденність наших мікрорайонів. А ще краще – поприбирав би всі двори в радіусі кількох сотень метрів, вивіз все сміття, полагодив парканчики, пофарбував лавочки, позасипав ями. Оце було б дійсно – ро-ман-тич-но! J

Інший, тупий, як на мене, варіант “романтичних” проявів – публічні привітання. Ну, коли музиканти в ресторані, типу-ді-джей в генделику або радіоведучий у вітальній програмі наступну пісню присвячують ювіляру – це ще якось можна зрозуміти. Спеціально відведене місце, спеціально відведений час. Іноді ще й текст вітальний підготують, віршик напишуть досить оригінальний. Але який кайф у потворних бігбордах, з жахливим дизайном і з неякісною фотографією “віновніци таржества”, на якій, часто-густо, цю “винуватицю” можна впізнати лише прочитавши вітальний текст? Я цього збагнути не в силі. Як на мене, такі от поздоровлення – прояви несмаку, нездарності, пост-совкового жлобства, рагулізму, ментальної вбогості, коротше кажучи, “вєркосєрдючкості” наших людей. І це треба змінювати, з цим треба боротися. 

Дивляться ж люди романтичні фільми. Читають книжки. Спеціальні програми регулярно переглядають по телебаченню. Переживають, співчувають, плачуть. Прагнуть чогось гарного, несподіваного, нестандартного, романтичного. А натомість отримують штучне серце червоного кольору. 

Є на “Інтері” дуже романтична програма. Показують людям, як влаштувати коханим невеличкі романтичні пригоди. Як освідчитися в коханні так, що навіть якщо й отримаєш відмову, все одно переживеш незабутні хвилини свого життя і подаруєш ці хвилини коханій людині. Але чомусь мало хто наважується перенести цей романтизм у реальність. Так, не всі з нас у реальному житті мають можливість організувати і втілити все те, що може зробити телебачення. Але ж можна вигадати щось своє, індивідуальне, неповторне! І хай воно буде значно простіше, не помпезне і не пафосне, але ж романтика не залежить від кількості витрачених на неї грошей!

Романтика – це зміст, а не форма. Це, в першу чергу, внутрішні почуття, а не зовнішні прояви. Не має значення, де воно відбувається – між соснами на березі річки чи між пальмами на березі океану – головне, щоб ті емоції, які виникають у душах, були справжніми, незабутніми. 

А в нас, традиційно, все зводиться до профанації. Телебачення має що показати, радіо має про що говорити, газети й журнали мають про що написати. Наближається День Святого Валентина! Можемо два тижні говорити, писати, показувати все про кохання! Магазини збільшують обсяги продажів за рахунок пришпандьорення червоненького сердечка! Нічні клуби та ресторани проводять “найгарячіші вечірки для закоханих“! Артисти мають зайвий привід повиступати та світонути обличчям, бажаючи всім кохання, кохання і кохання! І навіть політики, замість наведення ладу в державі, організовують непотрібні та нецікаві, але такі зараз модні, флеш-моби, та черговий раз акцентують загальну увагу на тому, що червоне серце – це ж символ їхньої політичної сили! Тож коли черговий раз підете на вибори, заходячи у кабінку для голосування, згадайте про це чудове свято – День Святого Валентина! І буде вам щастя!...

Ех, якби ж то всі ці масові зусилля були спрямовані в якесь інше русло. Ну, хай би й святкове. Хочеться вам свята для закоханих? Будь ласка – давайте відродимо Івана Купала! І побавитися можна гарно, і покохатися на природі – влітку ж! Хочеться свята для жінок? Згадайте про День Матері в другу неділю травня! І забудьте про комуністичне 8-ме березня… Хочеться побавитися в нечисту силу, поперевдягатися та полякати одне одного? То зробіть це на Різдво, на Маланку або на Масляну – не обов’язково ж на гарбузово-випотрошувальний Хеллоувін…
Звикли чуже обожнювати, а про своє не дбаємо. От і маємо… Бігборди замість простих теплих слів…